«…а з болем минув і жах, і тепер він відчув лише нестерпну втому і гнів через те, що все ось так закінчується. До того, що в найближчий час, він уже втратив цікавість. Смерть переслідувала його роками, а тепер, сама собою, зовсім нічого не означала. Аж дивно як сільна втома усе посилає..»

Ерне́ст Мі́ллер Ге́мінґвей «Снігі Кіліманджаро» 

Основна концепція серії ілюстрацій є у вікорітстанні структурного елемента із сусідньої сторінки. Ці 2 нібито окремі картинки в поєднані стаці одним цілим. Одна частина дзеркально доповнює іншу, формуючи єдиний сюжет. Коли книга закрита цілісні, але приховані від споглядання — коли ж читач занурюється в текст і розкриває видання — ілюстрації розпадаються на два полярні за змістом елементи.

Надихаючись процесом створення друкованої станкової графіки, коли незадруковане місце формує певну площу — я відкриває цифровий метод силуети контрформ деяких сюжетів з розрахунком на доповнення змісту пустих площ.

На одному з фрагментів ми можемо побачити людей, які втратили зірок, і все, що він може зараз, слухаючи оповіді, поділитися на світ очима всієї людини. На інший — стариган, який втратив у житті все, але єдине, що його турбувало – доля залишених котів та голубів, і майбутні зараз далеко від дому, думки він повертається туди. Якщо об'єднані диптих у зображенні, герої оповідання одно мати те, що вони втратили

​